The Depth

Original by Victoria Amelina, excerpted from Dom’s Dream Kingdom
Translated, from the Ukrainian, by Grace Mahoney

This city is not at all like Noversk. Where Noversk now stands, a few decades ago there was nothing but forest and nothing to do but go hunting. It wasn’t interesting. It wasn’t even scary. In Lviv, so much has happened. But who here thinks about the reasons for the sudden enlightenment and ongoing meaningless squabbles in this one-and-the-same place? Under that balcony or this old oak tree or in front of the neighbor’s door? Of course, no one does—except for dogs. 

If I’m being honest, I would like to be distracted—just as people are distracted. But a dog can’t be. After all, a dog can’t just blabber on about nothing or dive into a book, the newspaper, or the television. Whatever is there—a dog can’t turn away from it.  Dogs live in the here and now. “Now” is everything. There is depth in the dog’s “now”—for humans it’s only on the surface, shallow. How can I explain it? The depth is like a stranger’s memory. It suddenly jumps out at you from around the corner—and in this storied city, it jumps out from around every corner. It’s like a fast current that wants to knock you off your paws. 

Imagine: you are walking down the street and suddenly you know, for example, that here yesterday milk was spilled, and in the morning the janitor was cross and complaining about the extra work of cleaning it up. And around the corner there’s an antique shop. When someone walks in, which rarely happens, from the open door blows the world’s strangest mixture—as if time was like that salad where fish is covered in dressed vegetables. Different traces clash together. 

Ah, and here recently coffee has been sold—beans and fine powder from Nicaragua. Ground Nicaragua occasionally stirs up the asphalt, the smell briefly masking other, older traces. 

And there, already long ago—the stones record everything for us—someone was killed. There’s still the scent of someone’s determination to live, and of hope, and of that summer evening that was slashed apart in the 1940s.

This is the depth.

A dog can show you, like on a map, the pulse points and entire spots of pain in this city. The forties lie at a shallow level. And a bit deeper—the events of World War I.  

Now think, wouldn’t any dog easily pass a history exam? Imagine the students’ envy. But no, it’s not so simple. You can’t tell the victims from the executioners. There are no names, no nationalities, or class affiliations that can be read. Instead, you have to ascribe traces of vague human words on this vivid map. They must be collected, like breadcrumbs, from a few tour guides, chatty neighbors, and popular radio broadcasts. Or else from history books, like the ones Mama Olya reads aloud to Marusia in preparation for her lessons. It’s a bizarre notion to entertain the child with such reading. But it’s those most terrible and important things that Olya, obviously, skips. And even the textbooks are not altogether correct. Here, for example, we live next to a terrible prison, which our neighbor Yaroslav Teodorovych calls “Brygydky”—but there’s not a single word about this prison in the books. And nothing about the Lviv Citadel—although on my map this green hill is a big red spot. There, maybe a hundred thousand people were killed—possibly more—right in the middle of the city. Perhaps Olya just skipped it? Then again, the textbooks are more about faraway places…

But I still fish for snippets of conversation in the hope of someday compiling the entire history of the city. I catch some. Though it seems to me at times that these excerpts are from different sets for different cities. And I’ll never manage to collect something whole. For example, about the same event some neighbors shout “occupation” and others use the word “liberation.” And one person, who funnily drew out the letter “f,” actually referred to the coming of the Soviets as “the reunifffication of Ukraine.” So, it was necessary? The colonel also seems to know the past badly despite having lived it. Just like me, the old man keeps trying to catch something from the radio waves as if looking for debris from ships or his fighter jets.

And there are still traces of which no one speaks at all, not a word…

However, don’t think that the depth is only excessive suffering or something as insignificant as spilled milk. There’s a map of joy, too.

Here in the park are not only battles and night robberies—there are all the goodbyes and kisses, all the first steps of children—Marusia’s in particular. And next to the university, that once was the Parliament of Galicia—a crown land of the Austro-Hungarian Empire, there’s an entire fountain of happiness. The children who frolicked here have long grown up. And perhaps it was them who then fought, got killed, or killed others in this city. But here, on the corner near the university, their joy is frozen for all time. Who brought them this feeling? And how? Maybe the children got all this happiness from the paper windmills, balloons, candy, and ice cream sold at the corner. 

I love to wander in places like these.



Це місто не таке, як Новерськ. На місці Новерська ще кілька десятиліть тому виростав ліс, і нічим, крім полювання, не був він ані страшний, ані цікавий. У Львові ж трапилося надто багато. Та хто з львів’ян задумується про причину раптового просвітлення чи безглуздих сварок на одному й тому самому місці? Під отим балконом, біля оцього старого дуба чи перед сусіднім під’їздом? Звісно, ніхто — крім псів.

Якщо чесно, я й хотів би відволіктися — так, як відволікаються люди. Але пес не може. Ні тобі поговорити про щось пусте, ні зануритися в книжку або газету, телевізор урешті-решт. Де там — ти не втечеш. Живеш тут і зараз. Тільки «зараз» твоє велике й містке. В собачому «зараз» — зверхнім людям і невтямки — є глибина. Як би пояснити словами? Глибина — як чужа пам’ять. Вона раптом на тебе вистрибує з-за повороту — з-за кожного повороту в цьому глибокому місті. Наче швидка течія хоче тебе збити з лап.

Уявіть, ідете вулицею, й раптом знаєте: тут вчора, приміром, розлилося молоко, вранці двірничка гнівалася, мовляв, хтось спеціально додав роботи. 

А за рогом — антикварна крамниця. Коли хтось заходить у двері — що втім буває нечасто — звідти віє найдив-нішою в світі сумішшю — ніби хтось покришив час, як салат. Змішав надто різні сліди. 

А ось тут віднедавна знову торгують кавою — зерна й  дрібний порошок з Нікарагуа. Мелене Нікарагуа часом просипається на асфальт, цей запах ненадовго маскує інші, давніші сліди. 

Ось там, вже давно, — та каміння все за нами записує — хтось загинув. Досі пахне рішучістю жити й надією, і літнім, розірваним навпіл вечором 40-х. 

Це і є глибина. 

Пес може показати, як на карті, пульсуючі точки та цілі плями болю у цьому місті. Сорокові лежать неглибоко, тро хи глибше — події Першої світової. 

Тепер думаєте, будь-який пес легко склав би іспит з історії? Уявляю заздрість студентів. Але ні, все не так просто, жертв і катів не відрізниш уже — ні імені, ні національної і, так би мовити, класової приналежності вже не зчитати. 

Мусиш накладати на яскраву карту слідів туманні людські слова. Збирати їх, наче хлібні крихти, від нечисленних екскурсоводів, від балакучих сусідів і з популярних радіопередач, а ще з підручників історії, які Мама Оля читає вголос Марусі, готуючись до своїх уроків. Дивна ідея — розважати дитину таким читанням. Утім найстрашніше й найважливіше, Оля, вочевидь, пропускає. Та й у підручниках усе одно не все і не так. Ось, скажімо, живемо ми поруч зі страшною тюрмою, яку сусід Ярослав Теодорович називає «Бригідки», — а в книжках про тюрму ні слова. І нічого про Львівську Цитадель — хоча на моїй карті цей зелений пагорб — велика червона пляма. Там, мабуть, тисяч сто люду загинуло — а може, і більше — просто посеред міста. Може, Оля це пропустила просто? Втім, у підручниках усе більше про далекі місця…

Та я все ж ловлю уривки розмов у надії колись зібрати цілу історію міста. Ловлю, хоч мені і здається часом, що уривки ці з різних наборів — для різних міст. І зібрати щось ціле мені ніколи не вдасться. Приміром, про одну й ту саму подію одні сусіди кричать «окупація», інші вживають слово «визволення». А одна людина взагалі, смішно пом’якшуючи літеру «з», якось сказала про прихід Совєтів «возз’єднання України». Треба ж таке? Полковник, здається, теж погано знається на минулому, дарма що прожив його. Так само, як я, старий усе виловлює щось із радіохвиль, уламки, певно, якихось своїх кораблів чи літаків. 

А є ж ще сліди, про які взагалі ніхто не говорить, жодного слова…

Тільки ж не думайте, що глибина — це лише страждання чи щось таке незначне, як розлите на бруківку молоко. Є й карта радості теж.

Та й чого було бігати по крамницях? Усі накопичені гроші розтанули в мить, як майже століття тому двоголові пташки в руках їхніх з Іваном дідів.

Полковник за грошима і не шкодує майже, каже, знав все життя, що все це погано скінчиться. Мовляв, сухарі, борошно й сірники — ось вічні цінності. Ну й земля ще — так, звісно, земля. Добре, хоч встиг полковник отримати свої шість соток за містом і поміняти їх, вигідно, без доплати майже, на затишну дачну ділянку на Замарстинові — якийсь чудак ладний був будь-що тої ділянки позбутися. 

Тепер уже політичне життя затихло.


Translator’s Note:
Dom’s Dream Kingdom tells the story of the Tsilyk family as they settle in the western Ukrainian city of Lviv shortly after the fall of the Soviet Union. Owing to the family patriarch’s service as a colonel in the Soviet military, the family members have personal ties from Berlin to Baku. On the one hand, they are the products of the Russo-centric Soviet empire, and on the other, they each have their own unique identity that they bring to the newly independent hub of Ukrainian culture. This excerpt, narrated by the family dog—the novel’s titular Dom, describes how the dog encounters the city and its history through his sense of smell. Describing the layered traces, as he calls them, Dom collages the cross currents of life and death in a city with a complicated and painful past. This novel critically surfaces the multicultural and multilingual identities that layer Ukrainian society; Amelina’s approach to these critical pasts through the perspective of a dog invites us to consider information through sensorial and affective lenses.


Victoria Amelina was born in 1986 in Lviv. She was a Ukrainian novelist and author of children’s books. After a successful career in the IT industry, she decided to dedicate herself to writing. She was the recipient of the prestigious Joseph Conrad Award (2021). Her writings have been translated into Polish, Czech, Dutch, English, and German. She was also a prominent social activist, and the organizer of the New York Festival, held in the Ukrainian town of New York, located in the Donetsk region. She was a member of Ukrainian PEN. On June 27, 2023, just five days after presenting at Kyiv’s Book Arsenal Festival, Amelina was eating with a group of Colombian writers in the Ria Lounge pizzeria in Kramatorsk, when a Russian rocket hit the restaurant. She died four days later due wounds sustained during the attack.

Read Alchemy’s In Memoriam for Amelina at this link.


Grace Mahoney is a PhD candidate in the Department of Slavic Languages and Literatures at the University of Michigan specializing in Ukrainian and Russian literature, museum studies, and memory studies. In 2014-2015, she participated in the U.S. Fulbright program in Ukraine as a Student Researcher. She is an emerging literary translator and the series editor of the Lost Horse Press Contemporary Ukrainian Poetry Series. Her book of translations of Iyrna Starovoyt’s poetry, A Field of Foundlings, was published by Lost Horse Press in 2017. Her translations have been featured in harlequin creature, Ukrainian Literature: A Journal of Translations, and Ploughshares.